Віднесла масло, бліни́, подала лоханку (помийницю) хорошу і кувшин з узким носком. Стали мити руки татари, потім зложили руки, сіли на коліна, подули на всі сторони і молитви прочитали. Поговорили по своєму. Потім один із гостей — татар повернувшись до Жиліна, став говорити по-руски:
— Тебе — говорит — взяв Казі-Мугамед — сам показує на червоного татарина, і отдав Абдул-Мурату, — показує на чорноватого. Абдул-Мурат тепер твій хозяін.
Жилін мовчит.
Заговорив Абдул-Мурат і все показує на Жиліна і смієтся і приговорює: „солдат урус, корошо урус”.
Переводчик говорит: „Він тобі каже письмо до дому писати, щоби за тебе викуп прислали. Як пришлют гроші, він тебе випустит”.
Жилін подумав і говорит: „А много він хоче викупу?”
Поговорили татари: переводчик і говорит:
— Три тисячі монет.
— Ні, говорит Жилін. — Я того заплатити не могу.
Вскочив Абдул, начав руками махати, що то говорит Жиліну. Все думає, що він пійме. Перевів переводчик, говорит: „Скілько-ж ти даси?”
Жилін, подумав і говорит: „500 рублів”.
Тут татари заговорили часто, всі нараз: Начав Абдул кричати на червоного, залопотав так, що слюна ізо рта брузнет. А червоний тілько жмурится і язиком щолкає.
Замовчали они; переводчик і говорит:
