— „Ай-да! хозяін, ай-да!”
Тоже не знає по-руски. Тілько і зрозумів Жилін, що велит іти куда-то.
Пішов Жилін з колодкою, храмає, ступити не може, так і волочит ногу в сторону. Вийшов Жилін за ногайцем. Видит — село татарске, домів з десять і церков іх з вежею. Коло одного дома стоят три коні в сідлах. Мальчики держат поводи. Вискочив з того дому чорноватий татарин, замахав рукою, щоби до него ішов Жилін. Сам смієтся, все говорит щось по своєму, і пішов в двері. Прийшов Жилін в дім. Світлиця хороша, стіни гладко глиною вимазані. При передній стіні пуховики ріжноцвітні уложені, по боках висят дорогі коври. На коврах оружіє, пістолети, шаблі. Все в серебрі. В одній стіні печка маленька, рівно з підлогою. Підлога заметена, чиста як тік, і весь передній кут застелений сукном, на сукні дивани, а на них пухові подушки. І на коврах в одних башмаках сидят татари: Чорний, червоний і троє гостей. За плечі всіх пухові подушки підложені, а перед ними на круглій дощечці бліни (пляцки) просяні і коровяче масло, роспущене в чарці і пиво татарске — буза́ в збаночку. Їдят руками і руки всі в маслі.
Вскочив чорний, велів посадити Жиліна в стороні, не на диван, а на голу землю, заліз знов на диван, угощає гостей блінами і бузою. Посадив робітник Жиліна на місце, сам зняв верхні башмаки, поставив у дверей рядком, где і другі башмаки стояли і сів на сукно поближе господарів. Дивится як они їдят, слюну ковтає. Поіли татари блінів, прийшла татарка в рубасі такій-же як і дівка, і в штанах, голова платком покрита.
