ліна, присів, оскалює зуби, поклепав єго по плечах, щось там почав часто-часто по своєму лопотати, очима підмигує, язиком щолкає, все приговорює: „корошо урус” (рускій).
Нічого не поняв Жилін, і говорит: „Пити, води пити дайте”!
Чорний смієтся. „Корош урус” — все по своєму лопоче. Жилін губами і руками показав, що-би пити єму дали. Чорний поняв, засміявся, виглянув у двері, кликнув кого-то: „Діна”!
Прибігла дівочка, — тоненька, худенька, літ з тринадцять і лицем на чорного подібна. Видно, що дочка. Тоже — очі чорні, світлі і на лиці красива. Одіта в довгу сорочку, синю, з широкими рукавами і без пояса. На полах, на груди і на рукавах оторочено червоним. На ногах штани і башмачки, а на башмачках другі з високими обцасами, на шиі коралі, все із руских піврублів. Голова не покрита, коса чорна і в косі лента, а на ленті поввішувані бляхи і рубль серебряний.
Сказав ій що-то отец. Побігла і знов прийшла. Принесла збаночок бляшанний. Подала воду, сама сіла на корточки, вся ізогнулась так, що плечі низше колін пішли. Сидит, очі роскрила, глядит на Жиліна, як він пє — як на звіря якого.
Подав єі Жилін назад кувшин. Як она скочит проч, як коза дика. Навіть отец засміявся. Післав єі єще куда-то. Она взяла кувшин, побігла, принесла хліба прісного, на дощині круглій і знов сіла, ізогнулась, очей не спускає — дивится.
Відійшли татари, заперли знов двері.
За якійсь час приходит до Жиліна ногаєц, і говорит:
