Селянин Черепаха спинив воза, випріг вірного коня Володьку і пустив його пастись. Сам він сів на траву і попрохав у древонасадця махорки.
„Нехай попасеться Володька“, сказав він гуманно, „а тоді вже й поїдемо. Ще й не пора їхати“.
„Альцесто!“ раптом сказав Перебийніс. „Ви не повірили мені, коли я казав про гармонійність і плановість всього вашого життя і вашої подорожи в Слобожанську Швайцарію. Подивіться ж навколо себе: от тут на траві зібралися всі, кого привелося вам зустрічати підчас вашої подорожи: от безпритульний велетенко, от добрий древонасадець от селянин Черепаха, от його вірний кінь Володька і от перед вами я, студент Орест Перебийніс, якого ви ще так недавно називали своїм спасителем“.
Перебийніс замовк, і шелест промайнув по кущах, наче десь за ними причаїлася легендарна баба, химерний витвір нашої уяви, потенціяльна перша жінка доброго древонасадця. На мить здалося, ніби в повітрі запахло печеним буряком і конопляною олією, а на тихій воді озера, мов горошок на бабиній спідниці, лежало кругле латаття. Уже древонасадець схопився на ноги й кинувся по берданку, як шелест знову вщух, і вітер розвіяв аромат печеного буряку. Альцеста підвелася в човні, горда й розгнівана, мов ерехтейська богиня.
„Яка ціна вашій мізерній філософії?“ проказала вона розміреним тоном смертельної зневаги. „Ви кажете, що зібралися тут на цій траві всі, кого я зустрічала в своїй останній, в своїй нещасливій подорожі. Коротка ваша пам'ять, синьоре студенте Перебийносе, і боюся я, що не подолаєте ви інтегралів і не зможете будувати нове, щасливе життя.
„Де ж доктор Леонардо? Ви забули про нього!
„Ах, я готова навіть простити йому, що він не доктор Леонардо Пацці, а якийсь невідомий еспанець дон Хозе Перейра. Любов не знає націй і для любови немає ні італійців, ні еспанців.
