„Леонардо!“ довго й тоскно залунав голос з далекої стежки. „Леонардо! Я тебе не бачу“.
Знову ліщина стяла серце доктора Леонардо пружними обіймами. Йому зробилося млосно, йому здалося, що він назавжди втратив Альцесту, що її ніколи не мав. Але було так, що він не міг зсунутися з місця, не міг би зійти з нього, коли б навіть древонасадець, узявши його за привид першої жінки, був би націляв його з непристріляної своєї берданки.
„Леонардо, ти покинув мене!“ ще раз проквилив ніжний голос Альцести і змовк. Ліщина тихо схилилася над доктором, його стало млоїти, на мить сонце пронизало корони дерев, і Леонардо зомлів.
X Тимчасом Альцеста ламаючи руки і спотикаючись об весла, що мертві лежали на лісовій стежці, бігла вперед. Перед нею щось хруснуло в кущах, — Леонардо! — скрикнула вона і кинулась до нього, але з кущів виросла гігантська незнайома постать.
У лівій руці постать тримала дерев'яну сопілку. Ласкаво посміхаючись, гігант підійшов до Альцести — а вона стояла перелякана й не знала, чи їй тікати назад, чи спитати про Леонардо.
„Я студент“, сказав гігант, „і прізвище моє Перебийніс. Мій прадід колись давно просив чимало — сімсот козаків з собою. Він рубав ляхам голови з плечей, а решту топив водою, як вам про це розповідав доктор Леонардо, коли ви пливли човном повз Манастирську Гору. Я допіру був вирізав своє прізвище на кручі, я бачив вас у човні. Я хотів гукнути з гори, бо ви завоювали моє сердце, але доктор Леонардо…“
„Леонардо покинув мене“, тихо сказала Альцеста і з-під довгих темних вій поточилися дві великих ясних сльози. Студент узяв її за руки.
„Я грав для вас на сопілку“, просто сказав він. „Я грав мелодію про Перебийноса, мого прадіда. Забудьте про Леонардо!“
