Альцесту, хоча вони сиділи не в кареті, а на лінійці. Так і хлопці парубочого віку мастять тепер ворота не тій дівці, що грішила, а тій дівці, що не схотіла.
Щулячи своє старе око (вигадане, як сказано нами), баба спостерегла б хатку з двома віконцями і забитими тепер дверима, що якось химерно виходили просто над призьбу. Це була колись монополька, сказала б баба.
А величезні три літери на терофазеритовім дахові тієї хати, літери М. С. П., що доктор Леонардо вважав за марку терофазеритової фірми, виявилося б були просто візитова картка і значили вони — Микола Семенович Половинка, а не Московська Сільська Промисловість, яка, відома річ, терофазериту не виробляє, а виробляє инші речі селянського вжитку, як от праліне, зефір, мікадо, крем-мокка і инше.
Так само доктор Леонардо не звернув достатньої уваги на каланчу, з верху якої невсипущий пожарний оглядає Слобожанську Швайцарію саме в ті дні і години, коли він не спить під грушею. Проминув він і невеличку камівну будову, що містить у собі електростанцію, а ще раніше, в Замості, не побачив повороту на Ззідьки.
Втім село Ззідьки, таке ж обшарпане і вбоге, як і саме Замостя, нічим особливим не цікаве. Тільки що і поворот на Ззідьки, і все Замостя, і мало не ввесь Зміїв — це самі городи. Всі садовлять баклажани, а кінець літа їх запаковується в коробки з лубу і везеться в Москву Зміїв — це місто баклажанів.
Щоб бути справедливим, треба сказати, що доктор Леонардо, піддержуючи на дамбі однією рукою Альцесту, а другою рукою портманто, указав їй на одинокий димар ліворуч десь за Мжею. Але й тут доктор Леонардо, занадто стурбований цілістю двох об'єктів, піддержуваних його правицею і лівицею, не встиг визначити точно, що то був за димар.
