а Леонардо все малював губною фарбою озера й затоки, й коліна… Зненацька олівець задирчав у його руці і наміть ясночервоної лінії полишив за собою на стінці тільки синю дряповину.
„Ти вималював увесь мій губний олівець!“, скрикнула перелякана Альцеста. „Чим я тепер фарбуватиму вуста? Це був такий прекрасний закордонний олівець. Чи ж може твій древонасадець зварити мені хоч щось подібне у своїм самограї? Немилосердний, неуважний Леонардо!“
І, одібравши в нього недоламок олівця, вона уже зафарбувала йому червоним полум'ям його довгий класичний ніс і лагодилася прикрасити так само його високе чоло, коли розчинилися двері і в кімнату увійшов древонасадець.
„Самограй готовий“, сказав він. „Коли я був молодий, я ходив дуже швидко, за одним ступнем, як надмуся, так і перемахну сажнів п'ять, а може, і вісім. Раз позпорилися ми з тестем, що він конем, а я пішки — хто раніше буде в Змійові. Він виїхав парою кіньми, а я так іду, немов не йду, а перелітаю сажнів чотири, п'ять, а то й десять. Прийшов, узяв хліба, оселедця, випив, закусив, а тесть ще онде — коло Провалля їде, парою кіньми. От так я ходив, а самограй готовий, а це ви їм здорово розмалювали носа!“
V Древонасадець був чоловік високий і кремезний. Сиве волосся вистрижене, як щітка, рясно вкривало його круглу голову. Віспувате обличчя дивилося парою маленьких чорних очей, нюхало двома колосальними ніздрями, з яких, мов сталактити в печерах, звисало буйне волосся, воно ж росло з вух, з шиї, з кінця носа, з вилиць і з троглодитського підборіддя. Древонасадець міг би одночасно служити рекламою масти для волосся і рекламою безпечних бритов.
Як бритва подолівала на лиці древонасадця буйне волосся, так у душі його культура перемагала дикі селянські інстинкти.
