місці, де вулички з Бахтину увіходять у базарний майдан. Баба, коли б вона була живою, реальною бабою, саме встигла б дійти до майдану і зустріти Черепаху, що, роз'ятрений незчисленними промовами до пасажирів і перспективою випити, промовляв уже сам до себе, хоч і дуже голосно.
„Балакаєш, дурню“, суворо сказала б баба, „пожди, набалакаєш собі хліба. Овес будеш у мене брати, чи вже проп'єш і цього карбованця?“
„По чім овес, бабо?“ спитав би селянин Черепаха, обережно уникаючи розмов на моральні теми.
„По три з половиною“, одповіла б баба незаперечним голосом.
„Мабуть, так, що завтра заїду, а мо, й післязавтра“, сказав би селянин Черепаха, одтягаючи скільки мога день тверезости.
„Післязавтра буде по чотири“, сказала б баба, вирушаючи знову в путь.
Селянин Черепаха дуже хотів би сказати чортовій бабі, що за тижнів двоє овес буде в Змійові по сім гривень, бо буде новий, але утримався. Могло б статися, що після такої репліки баби овес подорожчав би ще на півкарбованця, а більше ніде вівса не добудешся. Ця баба, що-осени закуповувала тисяч зо дві пудів вівса по п'ятдесят копійок, а по весні і влітку продавала його по два, по три і по чотири карбованці за пуд.
Селянин Черепаха, бувши далеко розумніший за панів, бо пани, як він з'ясував собі вже давно, нічого не розуміють у селянських справах, цілком, одначе, визнавав розумову перевагу цієї баби. Сама механіка її вівсяних операцій видавалася йому хитрою і мудрою аж до геніяльности.
Черепаха сплюнув услід лихій бабі, викопав у кешені карбованця, зліз з підводи і, тримаючи карбованця в простягнутій руці, увійшов у кооператив.
Тимчасом на дорозі, де оце тільки ішла баба, вже нікого не було. Тільки дурман край дороги стиха
