Ноги мої були ще в ранах і пухли. Про лікарську допомогу й марити не випадало. Дід-лісовик сам варив якийсь спуск і тим я поволі загоював свої рани.
Прийшла весна. Я вже одужав, зміцнів тілом, а все ж був пригноблений, зломлений.
Я упав духом, стомився, зневірився…
Я втомився од того поспільного безглуздя, од тих суперечностий у людях, що з одного боку роблять їх ідеально високими, а з другого принижують до звірячости. Добро і зло, світло й темрява, одвага й жах — усе живе в купі разом між нами, усе покликано подіями — в полумні пожежи творити власну державу.
Я втомився від того крівавого бенкету, що скрізь бачив на протязі трьох років.
Утомився від усіх тих гострих переживань, що ними вкрита й доси повна душа моя.
А найбільше стомило мене те, що почала пригасати надія на швидке народнє визволення.
І думав: треба мені спочинку, спокою…
І тут потягло мене до дому, до тебе, моя дружино, потягло непереможною силою.
Два тижні без пригод мандрував степами та лісами і був дома…
Ні, дома я не був! Був тільки коло своєї колишньої оселі. Та як же там усе відмінилося! Скрізь нові люде, нові звичаї.
Я так постарівся за сі три роки, так одмінився на виду, таку мав одежу подерту, що мене ніхто не пізнавав. Я ходив біля свого дому, обережно розпитував сусідів про себе самого, про тебе, моя дружино.
Серце моє хворе краялося на шматки. Наше мешкання, усе наше добро, що в ньому було, забрали.
Про родину довідався лиш одне: мати моя ніби то вмерла, а ти кудись утекла з дітьми.
Куди? По що?
Три дні, як мара, блукав я біля нашого дому і вже почав звертати на себе увагу…
Тоді покинув місто і пішов тебе шукати.
Де ти? Де ти, моя зоре? Кудою мені йти? Де знайду тебе?…
Гадав, що ти переїхала в моє рідне село, до мого брата. Іду туди. В одному місточку мене заарештували, обшукали, за-
