нападають, як з під землі, два озброєні вороги, хапають мене за руки… Тоді близшого я так ударяю в живіт ногою, що він падає. Сам вириваюся й біжу в степ… Чую позад себе погоню, потім стріли…
І коли ся картина стала мені перед очима, я без ніякої думки так міцно вдарив ногою свого ката, що він сам упав у яму…
Памятаю, як счинився переполох, як я проривався через ряди красноармейців, як козаки мої кинулися в ростіч…
Я нахилився й біг зикзаками… Позад мене стояв галас і крик. Далі почулися стріли.
Я біг між деревами і тільки про одне думав: Я ще живий… А ось дожене ворожа куля і стану мертвим… Я почув удар у голову біля самого вуха. Ухопився рукою — мокре й тепле. Рана… Однак гадаю: коли можу бігти, то не смертельна, я ще живий… Біг далі і лиш одно почував: Я ще живий.
Бог зна, скільки біг, аж натрапив на хату. Заскочив у двір і сів під скиртою соломи…
Не почував ні болю, ні холоду, а тільки дихав важко… Серце в грудях гупало, як бубон і кров ударяла в голову молотами.
Та ось в очах мені потьмарилося й я зомлів.
Однак і в непритомности збираю останні сили і прокидаюся від забуття.
Перше, що постеріг, то була темрява. Місяць молодий уже зайшов. Далі побачив перед самими очима білі зуби розлючених псів і почув їхні гарчання.
Сидів під скиртою, а собаки стояли півколом і клацали, як вовки, зубами біля мого лиця.
Я тоді не розумів, що вони можуть кождої хвилі розірвати мене на шматки і дивився на них тупими, байдужими очима.
Заскрипіли десь двері і вийшов із хати чоловік із ліхтарем. Підійшов до мене, спершу відігнав собак, потім присвітив просто мені в лице, оглянув усього й спитав:
— Ви хворі?
— Ні.
— Поранені?
— Так… Легко ранений.
— Не помрете?
— Ні.
— То йдіть до хати.
