Я вступив до нього. Там мені щастило. Я був морально задоволений. На протязі одного року моя частина творила чудеса.
Не хочу згадувати про тисячу пригод і небезпек, але ж остання й доси каламутить мою душу, бо вона зломила мою волю…
Якось по першому снігу, гріючися, моя частина загналася далеко вперед і була оточена ворожою кіннотою, що як хуртовина налетіла на нас, врізалася в наші ряди й почала рубати. З несподіванки наші розгубилися й кинулися в ростіч. Мене й купку козаків узяли до полону. Розброїли і як доказ побіди, як трофей, повели до свого табору. Там водили взад і вперед, а в решті залишили під дозором. До ночі ми стояли на морозі голодні, а потім повели нас у ліс.
Тут почалося безглуздя…
Красноармейці показали нам місце, де ми мусіли копати для себе яму. Ми не рухалися. Тоді били нас лопатами й рушницями… Коли ми стояли вже над майбутньою своєю могилою, казали нам роздітися до сорочки.
Роздягаючися, я підняв голову і бачив над деревами молодий місяць… Чув під босими ногами холодний, гострий сніг. Слідкував, як инші розбиралися, усі, як слухняні діти.
І ось стояли ми білі, як привиди…
Красноармейці, що нас оточували, одні поспішно скидали з себе лахміття і тут же вбиралися в наш красший одяг, а другі брали козаків за руки, кождого по черзі підводили до ями і там убивали.
Усе робилося без слів, без вагання, просто й механічно, як звикла необхідність.
Козаки були приголомшені, позбавлені волі, спаралізовані. Ішли до ями без найменшого опору, як вівці.
Я з усіх сил напружувався, щоби струсити з себе потьмарення розуму. Намагався вирвати з глибини душі інстинкт до життя…
Я розумів, що всі ми під гіпнозом, що порятунок може бути, бодай для половини з нас…
Через голову мені перебігали тисячі думок, але ж мозок спав… Та коли мене хтось узяв за руку й повів до ями, я враз очуняв, зробив те, чого й сам не сподівався…
В одну мить передо мною стала жива уява з моєї попередньої пригоди: Іду я пізним вечером битим шляхом і на мене
