І ось ти розірвала нашу тиху задуму:
— Коли йдуть наші друзі, коли й ти почуваєш на собі обовязок і силу в огні революції творити наше велике діло — іди! Моя душа буде з твоєю. Моя поміч буде в тому, що я догляну дітий наших і твою стару неньку і тим дам тобі душевний спокій. Мене, жінку, вороги народу нашого не помітять. А робити я вмію. З голоду не помремо. Боротимешся без вагання, не оглядаючись на родину… Усе ж життя ти дбав про нашу справу і як що тепер, коли вона кується, не підеш у ту вогневу кузню, знаю, будеш вічно незавдоволений, вічно будеш каятися… Іди, мій любий!…
І пригорнулася до мене.
— Так! Я піду!… У тому єсть конечність для мене. До побачення!… Чи може, прощай?…
— Може й прощай… Я знаю: руйнувати старе і творити нове в таку бурю, то значить: насамперед самому порвати з усім старим… То значить: ніде не мати пристановища… То значить: бути вічно під загрозою смерти… Нарешті: піднятися на верх народніх хвиль, щоб звідти впасти в безодню, у небуття… Отже — прощай“…
Моя люба прозорливице! Ти, як завсігди, мала й тут рацію… Усе я пережив, усе, навіть більше від того… Був я й на верхах, був і в низах… Жив, як князь і як старець… Окрашував своєю присутністю золоті палати і нидів по брудних тюрмах…
Три роки бурхливе життя щоденно гатило мене по голові, по душі…
І все ж кажу: я без міри щасливий тим, що се сталося ні переді мною, ні по мині, а що я сам беру участь у всіх сих епохальних подіях.
І знов кажу: щасливі й діти наші, що не знають сих інквізитаторських огнищ, що на них спалюються душі наші, щасливі тим, що житимуть новим життям, поживаючи здобутки праці батьків своїх…
Особливо героїчний був перший рік. Захоплення у всіх було нечуване. Люде поспішали жертвувати навіть життя своє і своїх кревних. Та ворог був хитрійший і міцнійший за нас. У боротьбі завзятій я не швидко добачив, що ми виступили не готовими, із слабкими силами. Творча праця маліла. Героїчні часи минали. Весняна повінь спадала. Се найбільшим болем вразило мою душу…
Лиш військо наше сповняло свій обовязок.
