|
Іван Липа. |
Гудуть нічні передвеликодні дзвони.
Освітлені церкви, омріяні люде, оновлена природа…
А я в укритті, як зацькований звір.
Ринуть потоком спогади…
Рівно три роки назад, іще на зорі революції, був і в мене великдень, справжне свято, останнє моє свято…
Памятаєш, моє серденько?
Тоді зібралися у нас мої найблизші приятелі, випробовані борці за нашу справу.
І між ними одинока женщина — ти, моя дружино.
Ти, наша вірна приятелька, не тілько поділяла працю нашу, а й життям своїм доводила, що справді ти пересвідчена й натхнена людина.
Ми говорили про наш край, бо всі ним і для нього жили.
Чудувалися тим велетнем — народом — що так легко, так непомітно для себе відкинув, як непотрібну ганчірку, старий, віковічний лад і, вставши ще до сходу сонця, пішов своєю дорогою…
Ах, сей похід!
Ми, що тоді святкували великдень, ми, зібрані до купи, старші борці, що найдальше заглядали в будуччину, ми очам своїм не вірили.
Усі наші найсміливійші сподіванки, ба — наші мрії! — стали дитячими забавками.
Народ почав із того, що було для нас кінцем, завершенням нашого ідеалу.
Наші вірні друзі, тоді ж у нашій господі постановили: усе покинути та йти до тих, що творили нове життя. Я, захоплений несподіванкою, вагався й мовчав…
Коли ж усі розійшлися і ми зосталися самі, я й ти, моя дружино, — обоїм нам стало тяжко на душі.
Ніч була, як і тепер, тиха, погожа.
Ми сиділи на високому бальконі, а в низу перед нами потопало в півтемряві велике місто.
Мовчки думали свої думи…
