Не бачу.
Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкрячую пальцї, піднимаю голову… здаєть ся менї, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасть ся вловити, бо-ж воно сонце! — Гадаю — ось-ось сонця діткну ся, а раптом дотикаю ся милостинї.
Я затулюю очи, бо в них сльоза виринула.
Я затулюю очи, бо в них сльоза виринула — добра, вдячна, покірна, за милостиню.
Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена як от очи мої… Я напружую свій слух, здаєть ся менї… щось соняшного пробєть ся для мене в руху окружаючого мене житя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряюсь у душу свою, щоби слухом сонця і сьвітла схопити, хоч я знаю, що ще нїякий слїпець сьвітла душею не спіймав, то й я його не спійму!
Сонце…
Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос слїпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як менї просьбу вкладати в слова, як: „Сонячко ти моє боже сьвяте!“ — а потому додасть: „я ослїп…“ Воно сьвітить усїм.
Деревинї, людям. А он, десь там і калюжа буде і воно і на неї блисне. Але се давнїй звичай сонця — слїпим воно нїколи не сьвітить.
Потім я потапаю в глубінь своєї душі.
Вона на стілько глубока, як тепер темна. На стілько смутна, як очи мої. А я розкриваю очи свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки житя і віку мого, я вас більше видїти не буду. І добре менї з тим, товариші мої, що я вас, — слухайте — нїколи, нїколи, в житю видїти не буду…
Сонцю лиш мої очи нездатні, але ви, товариші мої — ви анї душі моїй, анї очам моїм правдою нїколи не сьвітили.
17 марта 1902.
