Я ослїп.
Через що як раз — не варто й казати. Все таки найстрашнїйше те, що я ослїп.
А зо мною разом у больницї сидїв і другий такий темний, як я. — Нам було добре, як нас разом лишали.
— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я инодї нещасного товариша свого.
— Нї, — каже він.
— А ти?
— І я нї.
Потому наставало мовчанє. Наші душі піднимали ся в нас і потапали одна в другу обопільно.
І чому-ж було нам у нашім горю в двох добре?
Потому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що менї вже нїяк сонця не оглядати; і дали — товариші мої дали менї костур на дальше житє.
І я ходжу по сьвітї.
То є, я лиш хотїв сказати, що рушаю ся з місця на місце. І хоч менї відомо, що я вже нїколи більше сонця в житю не побачу, я силую ся все таки його бачити.
Я отвираю очи так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надїї, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготїнє промінєчка сьвятого сонця побачу — і нї.