Червоний край неба догоряє, а вже зі сходу летять на землю темні сумерки.
Великий як море став почорнїв, затушували ся довгі тїни дерев, стихли в природї голоси, кожна рослина завмірає…
Усе загортуєть ся в темряву й засипає…
Крякнув у небі чорний ворон, упав на верхівє старого дуба тай занишк.
Ще вітри злегка подихають, ледви чутно тріпотять верхівя старих верб, коливають голівками очерети над ставом. — — —
Сонна трава шелестить: волочить своє важке тїло до дуба в дупло черепаха. Дряпає міцними кігтями могутнє корінннє старого велетня…
— Лекше! не дряпай мого коріння — то кров, не коріннє… то кров, не коріннє…
— Все знаю… все знаю… Сливе я сама в сїй крові не втопилась — малою була. Нагнали колись козаків скільки тисяч сюди.
Мов дїти стояли покірні, бо-ж зброю забрали у них, усїх роздягли на-голо, усїх пов'язали до купи…
„Приймайте, схизматики, римськую віру! Вклонїте ся папі сьвятому, його необорному вічно престолу!“
Гукали ченцї-єзуіти.
„Клянїть ся! Давайте присягу на вірність і ясновельможножу крулю!“
Гукала узброєна шляхта.
