Співа старий Запорожцям, співа як бувало,
Як козацтво по базарах турецьких гуляло,
Як платили Ляшкам-панкам козацькі ватаги,
Як здурили Хмельницького Москалї-бродяги.
Як здурили та крадькома кайдани кували
На Вкраїну, на козацтво, поки закували.
Як Мазепа здибав Шведа на слизькій дорозї,
Як карав ся Полуботок — заглушили сльози.
„Спасибі за пісню, батьку! Прощай! Зрабували,
Зруйнували Сїч Москалї, а нас геть прогнали.
І нема куди нам дїтись на сїй Українї.
А в ярмо хилити шию? — краще в домовинї!
Жаль кидати Україну, та нїщо робити!
Волить сокіл на свободї мутну воду пити,
Нїж у клїтцї мальованій своїм сьвітом нудить.
Попливемо, пошукаєм, де та доля блудить —
В Нїмеччинї, в Туреччинї, в далекому краю?
Зівєм гнїзда соколині у гирлах Дунаю“.
Посходили, повсїдали на човни щоглисті,
Щоб на віки, сьвіт за очи у чужину плисти.
Запінилась, зашуміла вода під веслами,
І рушили чайки з місця довгими рядами.
Сидить лїрник на могилї, тяжко-важко плаче,
Бо і в ньому бєть ся серце орлине, козаче.
Весь свій вік прожив бурлака в степу з козаками,
Ходив з ними у походи всякими шляхами.
Тай лишив ся сам на сьвітї, як в полї билина;
Аж тепер почув на старість, що він сиротина.
Кому тепер співати-ме? Кому на Вкраїнї
Треба піснї? Хто пригорне, зложить в домовинї?
Довго думав, довго плакав старий. Помолив ся
Під хрестом, і латаною свитиною вкрив ся;
Перевісив через плечі торбу полотняну,
В торбу лїру, костур в жменю, ще раз довго глянув
До окола, мов у душу хтїв на віки врити
Весь той образ — степ, могили і Днїпро сердитий.
Перехрестивсь, із могили потюпав в долину, —
Буйний вітер розвіває сивую чуприну,
Довго-довго було видно, як ішов степами —
Не до своїх на Вкраїну, а за козаками.
10. ІІІ. 1896.
