III.
Пливуть чайки козацькії долї Днїпром чорні,
Занїміли, посмутнїли козаки моторні.
Тихо в берегах Днїпрових, лиш вода хлюпоче
Під веслами; з очеретом вітер щось шепоче.
Днїпро тихий, не сердить ся, глубинею дише,
Стиха чайки козацькії на хвилях колише,
І шумить та мов питає: „Чом такі сумнії?
Куди мов мерцї пливете? Чом піснї шумнії
Не лунають по берегах високих? Нїколи
Не видав я вас такими сумними, соколи!“
Не видав ти їх такими, й більше не побачиш
Синів своїх! Не понесеш тих чайок козачих
В море, та не погуляють байдаки під вітром:
Прощають ся у останнє сини з батьком Днїпром.
Пливуть собі сїромахи з водою. Далеко
Щось чорнїє на обрії. Приблизились, легко
Розступилась сїра мряка, могила вказалась,
Що високо над берегом Днїпровим пишалась.
На вершку хрест мхом порослий, під хрестом опертий
Сидить лїрник сивоусий, без шапки, обдертий.
Сидить собі на могилї — може спочиває?
Мабуть тяжко про щось дума, сльози утирає.
„Ходїм, хлопцї, послухаєм ще думи старого!
Хай нам ще раз заспіває про Сїч, кошового,
Про чайки, про бісурманів, про Ляхів заграє, —
Послухаєм ще в останнє, як пісня лунає!“
