Сторінка:ЛНВ 1903 Том 23 Книжка 8.pdf/4

Хиба твоїх дочо́к-синів красою
Та піснею, що славна по сьвіта́х,
Та мовою барвистою як квітка,
Могучою, як серед бурі дзвін?

Усе воно таке прекрасно-дивне,
Та все воно і мертве і сумне́,
Коли ти ще не закрасивсь, мій краю,
Живущою надїєю, що все —
І розуму й краси сьвяті скарбни́цї,
І волю й сьвіт, і хату захистну́,
І працею зароблений достаток, —
Все мати-меш, усе здобудеш ти,
І подвигом своє вквітчавши чо́ло,
Сіяти-меш народам і віка́м!…

 

II.

Обличчя всї блїді́, нудні, без сили,
В блїди́х оча́х нема вогню палко́го,
Здаєть ся, й кров, що їм сповняє жили,
Блїда́ й вона, безсила кров слабого.

Блїді́ думки, безбарвні почування,
Холодний дух, холодно-мляві груди…
І се справди́ть повинні сподївання
На кращі днї отсї півмертві люди?!

Їм умірать, а не іти до бою!
І хай умруть, щоб иньшим місце дати,
Тим, що іду́ть — відважною рукою
Розбить старе, нове побудувати!

 

III. Серед поля.

Блакитними небо сія́ глибиня́ми,
Поля попід небом прослались безкрайні;
Іду я обміжком, — шумлять колосками,
Шумлять і хвилюють лани́ урожайні.

Назад озирну ся, — там далї високі
Сіяють-мигочуть блискучі палати,
І тільки що мріють у балцї глибокій
Убогі, обдерті, похилені ха́ти.

А передо мною за хвилями хвилї
Аж ген до край неба пливуть без упину,
Сіяють під сонцем, мов золото спілі,
Сіяють і плещуть, де оком нї скину.