Тодї бурею наскочу із бурлацтвом-товариством, тодї громом пана вдарю, тебе, щастє, відібю я, візьму силою страшною…
— Візьми зараз із собою! За тобою — на край сьвіта, за тобою — і в могилу!…
Темна нічка… Вони взялись за рученьки, подали ся бурянами та тернами.
А за ними пугач пугав…
|
|
Обгорнула землю нічна тиша, а став окутав чорний сум.
Ворон голодний настовбурчив ся, плакав без слїз. Холодна черепаха припала ниць до землї, а старий дуб тяжко замислив ся…
Зійшла до долу тепла ніч. Заснув уже й вечірнїй вітрець. Загоряють ся одна по одній ясні зорі…
Більше їх, більше…
Цїле небо мигтить, грає переливами, оглядає чорну землю своїми яскравими очима…
Черепаха спить у дуплї, ворон куняє на гільцї, накрившись зелених листєм, сховавши стару голову під крило.
Усе вже заснуло.
Спить довго, міцно…
Спить і старий дуб…
|
|
Упала холодна роса на землю, туман прозорий лїг на став, повітрє дихає прохолодою.
Білїє небо.
Зорі, небеснії очи, втомили ся — блекнуть, марнїють, погасають одна по одній.
Передрозсьвітня мла огортає землю…
Спить старий дуб…
Крутими, сьміливими заломами кинув у гору своє товстелезне гілля, увесь потяг ся до неба, мов би здіймаючи руки до Бога, благаючи сьвіту, сонця праведного для грішної землї.
Тихо спить, не ворухнеть ся, не шелесне своїм зеленим покровом…
Над ставом з сїрого туману встає, підіймаєть ся в гору величня постать Стри-Бога.
Зростає безсмертна тїнь над сонною землею, розправляє по волї свої легкі крила…
Більшає… більшає…
