Неначе птахи чорні в гаї
Козацтво сьміливо лїтає.
Загально звісне є порівнанє: „Червоною гадюкою несе Альта вісти“. В „Катеринї“ читаємо:
А без долї біле личко
Як квітка на полї:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волї.
Дївчина у него часто є рожевим цьвітом. Катерина „як тополя стала в полї при битій дорозї“. Дитина „червонїє як квіточка в ранцї під росою“. Розпука „коло серця як гадина чорна повернулась“. Зима в Московщинї: „Як те море, біле поле снїгом покотилось“. В загалї богацтво мальовничого елєменту додає „Катеринї“ незвичайного повабу.
Дуже часто поет послугуєть ся грою колїрів у природї, щоб характеризувати зміну людського чутя. Є се звісна поява, що в добрім настрою чоловікови вся природа видаєть ся ясною, всьмїхнутою, сьвіжою і веселою, а в пригнобленю понурою, темною, хорою. Хариктеризуючи настрій українського народа по битві під Берестечком Шевченко співає:
Ой чого ти почорнїло
Зеленеє поле, —
де зелений колїр очевидно є символом здоровля, сили, краси і надїї, які були перед битвою, а чорний символом пригнобленя по битві.
Та не треба забувати, що правдиві поети нїколи не позволяють собі тих кольористичних орґій, у яких любують ся теперішнї декаденти та плєнеристи пера і чорнила. Їх описи виглядають радше як вказівки для маляря або як прайскуранти ріжних вишуканих фарб, анїж як поетичні креациї. А погляньте, як описав Шевченко вечір в українському селї весною — на що вже мотив здібний до якого хочете кольористичного трактованя!
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатирі з плугами йдуть,
Сьпівають ідучи дївчата,
А матері вечерять ждуть.
І знов бачимо анальоґічну процедуру до тої, яку ми видали попереду: поет коли береть ся малювати, то не чинить се виключно
