Хто не пригадає наших поетичних образів, таких як: біле тїло, румяне личко, чорні очи, чисте поле, платити по червоному по золотому, зелений явір і т. и ? В щедрівцї сьпівають про дївчину:
На горі, горі снїги, морози,
А на долинї руженька цьвите.
Жаль прирівнюєть ся до студеної роси по зеленій траві. Коломийка говорить:
Молодицї як зірницї, дївчата як сонце,
Ой напишу, намалюю, поставлю в віконце,
або висловлює таке саме порівнанє краси дївочої з зорею иньшим, більше поетичним способом:
Ой упала зоря з неба тай розсипала ся,
А дївчина позбирала тай підтикала ся.
Дуже інтересний паралєлїзм бачимо в отсій піснї, де дівчину прирівняно до калини:
Червона калино, чого в лузї стоїш?
Чи цьвіту жалуєш, чи стужі ся боїш?
Цьвіту не жалую, стужі ся не бою,
Сама я не знаю, як зацвисти маю.
Зацвила би-м біло — люде не пізнають,
Зацвиту червоно — гилє обламають.
Молода дївчино, чого сумна ходиш?
Чи головка больна, чи сьвіту-сь не вольна?
Головка не больна і я сьвіту вольна,
Три ночи не спала, один лист писала
До того жовняра, що-м вірне кохала.
Ми не можемо тут входити в такі інтересні деталї, як нпр. симболїка колїрів у нар. віруванях і в поезиї, симболїка цьвітів і т. и., що властиво також належить сюди, і подамо ще декілька примірів зорових образів у нашій артистичній поезиї, а головно у Шевченка. Кождому, хто читав Шевченкові поезиї, мусїла лишити ся в тямцї та маса зорових, кольористичних образів, якими він любить характеризувати українську природу, всї оті „кариї оченята і чорниї брови“, „вишневий сад зелений і темниї ночи“ „синє море“, „червону калину“, „зелені байраки“, „степ як море широке синїє“, „небо блакитне“, „чорні гори“ і могили, „що чорнїють як гори“, і ті хлопцї та дївчата, що „як мак процьвітають“. Варто звернути увагу на деякі мальовничі порівнаня. І так в часї нічного нападу на Скутару
