до моря, щоб „заграло під байдаками“; тут бідні невольники бажають перед смертю „почути козацьку славу“, тут козацькі сльози „домовляють тугу“; рев Днїпра дуже плястично змальовано словами:
Зареготав ся дїд наш дужий,
Аж піна з уса потекла.
Тут „море вітер чує“, „Босфор кликотить неначе скажений, то стогне, то виє“. Козацький напад змальовано коротко але сильно:
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги…
Реве, лютує Візантія…
Згадаю далї, як у „Гайдамаках“ Шевченко такимиж музикальними образами малює свої мрії про Україну:
У моїй хатинї як в степу безкраїм
Козацтво гуляє, байрак гомонить,
У моїй хатинї синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько „Гриця“ дївчина сьпіває…
Таких уступів у Шевченковій поезиї набрав би досить, та ми не будемо перебирати їх, а приведемо тут тілько деякі такі, де поет при помочи специяльно слухових образів уплястичнює иньші, більш абстракцийні понятя. Ось приміром у „Княжнї“ він показує при помочи двох слухових образів контраст панської роскоші і людського бідуваня:
Ревуть палати на помостї,
А голод стогне на селї.
Дальше від первісного значіня такі слова, як „слава здорово кричить за наші голови“, або ті, де поет в пересердю характеризує мовчанку своїх знайомих:
Нїхто не гавкне, не лайне,
Неначе не було мене.
Або коли малює жалібний настрій своєї душі: „сьпіває і плаче серце“, або коли бажає своїй душі такої сили,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось, —
