людським тїлом. Не диво, що сей змисл, такий важний для психічного розвою кождої людини, дав нашій мові а тим самим і поезиї богато інтересних і важних термінів та епітетів, котрими послугуємо ся в найріжнїйших значінях, нераз не думаючи про їх первісне призначенє. І так говоримо: то тяжка справа, легко менї на душі, се піде гладко, горячо любити, холодна роспука, квадратовий дурень, гладка дївчина, рогата душа, твердий характер, мягка вдача, слизька спекуляция, гороїжити ся і т. и. і при тім в нашій душі виринають образи ріжного рода, але не дотикові, хоч певно, що несьвідомо примішують ся й вони, даючи тим иньшим образам певний окремий кольорит. Нема що мовити, що й поезия мусить користати з тих образів нагромаджених уже в самій скарбівнї мови, тим більше, що вони вже поетичні самі собою. І ось ми бачимо їх живцем у народнїх піснях:
Ой не питай, пане брате, чи дївчина гладка,
Але питай, пане брате, чи метена хатка.
Парубок клине матїр, що не позволяє йому женити ся з милою:
Бодай тобі, моя мати, так тяжко конати,
Та як мінї молодому з конем розмовляти.
Про саму пісню сьпіваєть ся:
Ой легонька коломийка, легонька, легонька,
Колиж ми ся поберемо, рибко солодонька?
Вояк говорить товаришам:
Тяжко мінї, тяжко, на серцї сумненько,
Відай же я забив свого близенького,
Свого близенького, брата рідненького.
З того самого обсягу взяті також гарні образи:
Розсїю я тугу по зеленім лугу,
Розсиплю я жалї по зеленій траві.
Коли говоримо „товариський кружок“, „широкий круг слухачів“, то хоча при тім вражінє дотику круглої форми й не виринає в нашій душі, а радше являєть ся нам вражінє зорове: кільканацять людей, що стоять довкола якогось одного, — а все таки звязок між тими сферами вражінь ще не порвав ся; колиж у народнїй веснянцї ми знаходимо рядки:
