Приступаючи до продовженя перерваної торік розмови про ріжні елєменти поетичної творчости я хотїв би присьвятити отсей роздїл її естетичним основам. Естетика, від грецького слова αἴσθησις — чутє, значить властиво науку про чутє в найширшім значіню сего слова (Empfindungslehre), отже про роль наших змислів у приниманю вражінь зверхнього сьвіта і в репродукованю образів того сьвіта на зверх. Правда, все те тепер є доменою властивої психольоґії, а для естетики лишила ся тілько та специяльна частина, що відносить ся до краси чи то в природї, чи то в штуцї. Отжеж і ми не вдаючи ся в специяльні психольоґічні деталї обмежимо ся на виказанє ролї поодиноких змислів і принятих ними образів у поезиї, а також на тім, якими способами поезия, в анальоґії або в суперечности до иньших штук, передає своїм слухачам і читачам ті змислові образи, щоб викликати в їх душах саме таке вражінє, яке в даній хвилї хоче викликати поет.
Все, що ми знаємо, є продуктом наших змислів, тоб то доходить із зверхнього сьвіта до наших мізкових центрів за посередництвом змислів. Ми знаємо зверхнїй сьвіт не такий, як він є на дїлї, а тілько такий, яким нам показують його наші змисли; по за ними ми не маємо нїякого способу пізнаня, і всї поступи наук
