На другий день єго ховали. На похорон зійшло ся мало людей. Були сусїди, а з подальших прийшов Сафат, Михайло тай Павло. Прийшла й Варвара з Іванихою. Панотця ще не було, але був дяк. Се був одинокий чоловік на цїле село, що взяв собі панотцеву науку до серця тай намісь: це, говорив: сіє, але, розуміє ся, лиш у розмові з панотцем. Дяк був старший чоловік, вдовець, худий тай дуже вже наглябистий. За те єго прозивали стулений.
— Ходїть, дяче, най вас поцїлую! — говорила єму Варвара.
Дяк подивив ся на ню тай миленько всьміхнув ся: — Ану-ко гай!
— Коли-ж бо ви стулений.
— Говори, — сказав дяк. — Я би ще лїпше вдав, як молодий.
— Кашляти, — додала Варвара.
Малий Никола з роздертою пазухою аж геть понижше пупа бігав поміж люде, де вони рідко стояли, як у лїсї поміж дерева, тай тїшив ся, що так богато людей.
Геть на боцї стояла Семениха з Процихою тай балакали.
— Ви були при Грицеви, як умирав? — запитала Семениха.
— Таже-м була. Але як конав, то-м не видїла. Кажуть, лиш раз хлипнув. То так стало ся на млї ока. Митер сидїв коло постелї. Як Гриць мав конати, то Митер питав ся єго за нумера. — Скажіть, каже, вуйку Грицю, які нумера. Ви тепер, вгадаєте, та може виграємо на льотериї. Десь він тото винїс із воська, що чоловік як конає, та віщун: може вгадати нумера.
— Чудасїя! Та сказав які нумера?
— Ей, де! Чоловік як умирає, то відай нїчого єму не в голові.
— Тай не признав ся до самої смерти, що вмирає? — запитала ся Семениха.
— Нї.
— Тай до чого єму було таїти ся? Таже очи видїли.
— Та правда, кумо Семенихо, що не було чого, але се так уже, гей із збіжем. Як ударить слота зо дві недїлї
