знає, на чім стоїть. Сповідь нїчого не завадить. Ану, не дай Боже чого… Хто то може знати?
Грициха зітхнула:
— Ой, треба-треба. Добре кажете, кумо. Я вже се від давна собі міркую. Ану-ж зайде ся в ночи тай по нїм? Відтак люде говорити-муть, що через мене несповіданий умер. От я таки піду до ксьондза, най висповідає. А ви скочте, Іванишко, за своїм, най прийде підголити.
Семениха встала з лави:
— Та ви, кумо Грицихо, сидїть: вам мука ходити. Я йду до дому, возьму кожух тай сама піду. Заки Іван підголить, то я вже й верну ся.
Проциха пішла також із Семенихою.
Іваниха лишила ся сама. Мала щось важке сказати, але не могла зважити ся. Вона була мягкого ангеля. А до того ще недавно віддала ся тай не привикла ще межи людьми так поважно говорити, як молодицї. Дожидала, щоби її Грициха взяла на розмову. Але Грициха не зважала на ню, вона говорила до Гриця:
— Видиш, Грицю, не маєш уже що крутити божим сьвітом: чужа жінка казала тобі висповідати ся. Запроторив-єсь цїле ґосподарство, загирив-єсь усе маєство, затеряв-єсь дещо було, загониш нас у нужду та в злиднї.
— Ти то, жінко, — прошептав Гриць, — точиш менї печінки, як червак, день-у-день.
Грициха заздріла Іваниху коло дверей:
— Підїть-ко, Іванишко, з ласки своєї за Іваном.
Іванисї серце в грудях забило ся:
— Я зараз… Я прийшла вам сказати, що вже є ґазета. Там стоїть за Коропа тай за Гриця…
— Як? — здивувала ся Грициха. — Ага, правда, що ви читаєте ґазету.
Іваниха зарумянїла ся, похилила голову тай закрила лице рукою.
— Та що там стоїть? — запитав ся Гриць.
— Що Короп не по правдї прийшов до маєства, тай ще хоче вас не по правдї лїцітувати.
Гриць подивив ся на жінку з докором, а Грициха запитала ся:
