добрим людям в очи, аби помилували букаткою хлїба. Загадала я собі таку довгу думку та так менї тяжко стало, як коли би хто менї ніж у серце встромив. Отак я загадала ся тай наслухаю, що Гриць робить. Слухаю, а він так тяжко сопе, якби вже конав. — Грицю, ти спиш? — кажу. — Нї, не сплю, каже. — Може, кажу, засьвітити сьвітло, може тобі що треба? — Нї, каже, нїчого не треба, менї лекше. — А я знаю, сусїди, що він мене гулить. Прикро єму, прикро дуже, що загнав нас у таку біду.
— Видиш, Грицю: красно виряжаєш дїти. Єрина піде до двора дївувати. Люде показувати-муть на ню пальцями, як на остатну. А Николку тягати-муть шандарі за волоцюзтво, так як тягали дїтей Дзїня-цигана.
— Йой-йой, жінко, що робиш зо мною! — проговорив Гриць, силуючись обернути ся до стїни. Але не міг. Похилив тілько голову в той бік, як стїна.
— Та бо ви, кумо, лишіть їх, не допікайте, — говорила Семениха. — Таже то ще не тото… Ще не так люде слабують, а однако виходять. Тай Гриць іще подужають. Бог ласкав.
Грициха не дала переконати себе.
— Що-ж бо ви, Семенишко, говорите? Таже я би була рада, аби подужав. Та що з того? А ви-ж не видите, який став? Шкіра та кости. Там уже нема кому виходити. Аби, прем, і лекше стало та кому там жити?
— Ет, говорите. Заріс чоловік, неголений тай такий, як старець. Ану, якби обголив ся, тоби-сте й не пізнали.
Гриць повернув голову тай вдивив ся сльозавими очима на Семениху:
— Добре кажете, кумо. Дай вам Боже здоровлє. Та я вже три недїли неголений.
— А якже, а якже! — говорила Семениха. — Таки треба підголити ся. А що-ж? То так уже веде ся. Но, а якже. Таже то й висповідати ся треба, та як неголеному?
Гриць повернув голову назад ік стїнї тай прошептав:
— Та як?… Чого менї сповідати ся?… Таже я ще не вмираю.
— То нїчого-нїчого! — відповіла Семениха. — Але хто знає, чиє завтра? Висповідати ся треба. Чоловік не
