земля. А з простого жита, вважаєте, та хлїб білий, як пшенишний питльований. Я ще маю від небіжчика дьидя просте жито тай ще-м єго не змішав. Навмисне держу: на памятку. Такий, кажу вам, хлїб, як коли паска. Тай цаске жито — єму, вважаєте, в нас за студено. Ану, як нема снїгу, а добрий мороз шарне, то зараз цаске жито — дивіть ся, а воно згоріло, ізжовкло. Бо воно голе: на верха. Ану возьміть просте жито, — воно вже рідко де є, в нашім селї лиш у мене — то воно от як у кожусї: зерно в серединї, глибоко. Не боїть ся нї студени, нї морозу.
Гриць отворив очи, а Грициха до него заговорила:
— Грицю! Адї, люде прийшли на тебе подивити ся. Прийшли тебе відвідати. Пізнаєш людей?
Гриць відповідав тихим голосом. В серединї бесїди часто приоставав.
— А чому-ж би я людей не пізнавав? То що я з глуздів зсунув ся? Дякувать людям, най їм Бог заплатить, що відвідали слабого. Як подужаю, то й я їм у пригодї стану.
— Ой, уже тобі зазуля не буде кувати! — сказала Грициха.
— Що-ж бо ти, жінко?… Таже я ще, Богу дякувати, не вмираю. Я ще гадаю сам помірок під сїножатами виорати… От піду до Семена та менї плуга дадуть. Дасте мені, куме Семене, плуга? Я вам відроблю в сапанє.
— Чому? Дам. Коби здоровлє! — відповів Семен.
— А видиш, жінко. А ти би менї за живота похорон справляла… От подай менї лїпше води, бо мене спрага пече.
Грициха зачала рушати ся, аби встати й води подати, але великий Микита не дав їй рушити ся.
— Сидїть, Грицихо, сидїть. Заки ви з своєю ногою рушите ся, то Грицеви вже й відхоче ся води.
Він узяв кварту, зачер води тай понїс Грицеви. Гриць підсунув ся поволи висше на подушки і підняв ся трохи. Губи єму так ізжовкли, що не мож було відріжнити їх від лиця. Здавало ся, що нема в нїм і крапельки крови. Узяв кварту, але не міг удержати; якби був Микита з другого боку не держав, була би кварта полетїла на землю. Микита
