другому забрали муку з корита, а Дмитро на щастє два місяцї тому погорів. Прийшов до него здакуцийник, а в него хата нова: чотири стїни ще немащені. Коли-ж бо чортова овечка на городї заблеяла. Здакуцийник за голосом: аж пасе ся на городї овечка тай двоє ярчат коло неї, ще й копичка сїнця стоїть. „Твої вівцї?“ „Мої!“ „Твоє сїнце?“ „Моє!“ „Забираймо!“ Тай забрали з присяжним.
Дмитро почіхав ся в голову:
— Кроть твою гадє! Чого я такий дурний?! Та не вигнати менї було вівцї в поле!
Єму, розуміє ся, не лишило ся нїчого иньшого, лиш жінку сварити. Жінка також не мовчала тай Дмитро в той спосіб розважив своє серце. Потому прийшов до переконаня, що єму властиво було не жінку але здакуцийника насварити.
Вийшов з наміром піти впити ся, але потім обрадив ся, що лїпше відвідати слабого Гриця. Одно, що Гриць єму рідня, а друге, що все лекше, як видить ся чоловіка нещасливійшого від себе. Пішов до Гриця.
У хатї сидїли на лаві війт і Семен, а в сїнях великий Микита тай малий Микита. Оба ровесники, ще дуже молоді ґазди. Оба втекли від хати в нових кожухах. Кожухи однакі. Та на великім Микитї був той кожух кожушиною, а на малім Микитї був той кожух кожушищем. Великий Микита держав руки на животї, а малий Микита держав руки на крижах.
Грициха сидїла на припічку. Хору ногу, обвинену в кусник старої опинки, перевязаної чорною крайкою, держала на стільци. Шкромадила барабулю.
Гриць лежав на постелї жовтий як віск. Очи мав прижмурені, нїби спав. Віддихав тяжко.
Дмитро став собі коло Микитів.
Війт бояв ся, аби єму котрий не поставив отсе питанє: „Що ви за війт, коли зволяєте на таке лупійство в селї?“ Тому балакав із Семеном за збіже.
— А я вам кажу, — говорив війт поволи й виразно, — що нове збіже то воно не до нашого поля. Правда, воно видатнїйше, але наприклад: зводить ся борзо. Возьміть цаске жито. Який із него хлїб? Чорний, як сьвята
