Іван також вмішав ся до бесїди. Він Коропови викав; взагалї нїкого не обижав, але вмів чемними словами заїхати в самі печінки.
— Таже ви, Борух, уважайте, що в Гриця дїти є. Ви єго не пустите в нївець, бо єму вже не багато належить ся, але єго дїти. Як ви чужим дїтям, так Бог вашим. Та не шкода дїтей? Що вони мають покутувати за ваші гріхи? Таже вашому Міхулови вже відай двайцятий рік, бо вже ослїп на праве око.
Всї три злобно підсьміхнули ся. Жиди звичайно калїчать синів, аби їх звільнити від військової служби.
Короп не почував ся до гріха:
— Най покутують дїти за мої гріхи: я нїякого гріха не маю. Впоминати ся за своїм, то не гріх.
Він відійшов, не зважаючи, що Михайло аж вогнем сипав, так резонував:
— Отак то люде сходять на біду! Та Гриць Богу духа винен: позичив сотку, вертай дві, так якби єму на оборі процента росли. Кажуть: маєш суди, борони ся. Якже бідному чоловікови боронити ся? Раз: не має відки (таже то коштує), а друге: блавучить час. Прийшов на термін: погодїм ся, то й погодїм ся; двістї, най буде й двістї, лиш аби не було тяганини. Але де?! Він тепер, адї, якої загнув: банком пужає, помірок би брав. Достоту як той дїдько, що кажуть, як чоловікови прикро тай не може собі ради дати, а дїдько тиць шнурок у руки, ще й на шию заложить.
— А який став маючий, — заговорив маломовний Ахтемій. — Та кажуть, що він у нашім селї так забогатїв.
— На маєш! — перебив Михайло, — таже я тямлю, як він зайшов у наше село. Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узяв ся на гиндель та назбивав суми суменні. Тай де він тілько маєства назбивав? Таже в селї й не видко тільки маєства.
— Як не назбивати, як лупить з остатного, — сказав Іван.
— Тай нема тому нїякого припору, — говорив Михайло. — Чоловік, що працює, та єму вже на роду написано, аби з него шкіру лупити. Робить враз із волом на
