— А я осьде побожу сто раз, не раз, перед цїлою громадою, в церкві побожу, коло престола, і я побожу й жінка моя й дїти мої, що я Борухови за ґрунт анї словом не писнув. Хоть най він присягає, а хоть най я присягаю. Осьде кладїть хрест, сьвітїть сьвічки, най присягаю. А нї, то приводїть рабіна, най Борух побожить. Най він побожить, що була бесїда, а я побожу, що не правда. Най він побожить на свою душу, що була бесїда, а я побожу на своє здоровє, що не правда. Най він побожить на свої дїти, а я побожу на свою маржину. Маю всего одно паця й коровку, а вже би-м зараз на маржину побожив.
— Тай видите, пане війте, і ви, пане писар, і ви, панове радні, ви в нашім селї урядники, а вже щоби-м ся з сего місця не поступив, щоби ми руки покорчило, щоби ми очи білками стали на верха, як я з Борухом за ґрунт хоть пусте слово заговорив. Що правда, то не гріх. Може нї?
— А сегодня рано приходить Борух тай нї в дві нї в три каже, що менї ґрунт злїцітує, говорить, що я підписав ся єму на ґрунт: „Ти — каже — підписав ся менї на ґрунт“. Жінка колотила на припічку кулешу, та як у Боруха се слово почула, то колотач їй у руках застиг. Ти менї, мой, жінку перепудив! Жінка до мене: ти сякий, ти такий, ти затеряв ґрунт, ти лайдаку, ти піяку, ну — паплюжить. Публїка на все село. Жінка в плач, дїти в плач, а я став нї живий, нї вмерлий.
— Се ошука, Борух, ти на ошуку взяв ся, бо я аби то, що за нігтем, то нї!
Короп прийшов до слова:
— Чекай-чекай, Грицю, ти говориш нї се, нї те. От послухайте, пане війте, що було межи нами…
— Нї, — достоював Гриць, — за ґрунт я єму нїчого не казав.
— Що тобі таке? Я за ґрунт тобі нїчого не кажу.
— От крутиш, а видиш, що крутиш, не крути, Борух!
Короп став нетерпеливий:
— Що хочеш від мене? Я до тебе нїчого не говорю, я собі до війта. Слухайте, пане війте. Він позичив у мене на Знесїнє перед десятьма роками сто левів на процента,