— Ой так, так: читати, то не цїпом махати.
— А ви-ж як гадали? Таже то працює ся головою.
До хати ввійшов Гриць, темний та назний, з запалими очима. Видко було, що слабий. За ним високий, сивий Жид Борух. Єго називали „Короп“, бо був дуже худий. Гриць почав говорити, не привитавши ся; знак, що справа дуже важна.
— Просю вас, пане війте, тай ви, пане писар, тай ви, панове радні. Наперед просю божої ласки, а відтак вашої: дайте менї поміч, зробіть межи нами ряд. Короп наважив ся мене з сьвіта зігнати!
Короп замахав руками:
— Я від тебе нїчого не хочу, ти менї верни мої гроші.
— Відки-ж я тобі, добрий чоловіче, гроші дам? Таже з колїна не вилуплю. Зажди: я ще з села не втїкаю. Устараю, то дам.
— Чи-ж я тебе в шию бю? Не маєш, не віддавай.
— А чого-ж хочеш? Бій ся Бога, май серце, Борух! Чого мене ріжеш без ножа?!
— Таже чекайте, говоріть за рядом: як зайшло, що є межи вами? Відки-ж я можу знати? — говорив війт своїм звичаєм, поволи й виразно, наче би проводив молитви малій дитинї.
— То так було, — зачав Короп, але Гриць перебив:
— Чекай, най я скажу!
Війт дав першенство Грицеви:
— Ти, Коропе, зажди, най Гриць говорять, а відтак ти маєш своє говорити.
Короп не перечив: — Най говорить Гриць.
— То отак було, — зачав Гриць. — Я з Борухом нїчого не мав, у жадні інтереса не заходив, за ґрунт, за поле не було межи нами й слова бесїди. Може нї?! Кажи, Борух, осьде при людях, най чують пан начала, пан писар тай люде. Кажи: так, чи не так; була межи нами бесїда за ґрунт?
— Грицю, ти говори далї. Я своє скажу на кінци, — залепотїв борзенько Короп.
