— Но-но-но! — доказував Гриць. — Таже то не туда. Давно, бувало, як челядь збере ся коло коршми, то провадить іграшки цїлий день. А днина давно не то, що тепер. Веремє на дворі таке, що аж серце радує ся. Може нї?! Тай днина довша.
— А тепер як? — запитав ся Петро. — Таже адїт, веремє; а в лїтї — то днина в двоє довша, як у зимі.
— Е, говори! Веремє веремю не рівне, тай днина днинї! А давно, коби ти знав, то таки доба була довша. Може нї?! Бувало в недїлю як заведем танець коло коршми, то подубцюєш, небоже, до схочу, заки сонце зайде. Або як у Банатї, бувало, вийдеш на зицирку, мой, як розпустить кольони по чистім поли, то якийсь раз танїстрою підкинеш…
— Та то, вуйку Грицю, — перебив Петро, — не днина тому винна, але видко, що на танци охоти не було тай танїстра була за тяжка, що вам так навтямило ся до заходу сонця.
— Що ти менї перечиш! Вже я тобі кажу снїську правду, що давно цїла доба була довша: і ніч і днина, а тепер настає чим раз коротша!
Петро засьміяв ся.
— Та се, по вашому, ще на таке зійде, що буде година днини, а година ночи. А відтак уже таке настане, що не буде нї днини нї ночи, лиш хиба — раз темно, раз ясно, раз темно, раз ясно: михтїти-ме поперед очи, що люде бити-муть ся головами один до одного.
— Ей-же бо ти, небоже! То ти береш мене, старого, на глум?!
Петро пішов, а Гриць відказував на молодїж і на читальню.
Гриць відай був би в недїлю сам до хати нїколи не зайшов. Кликала єго двайцятилїтна донька (ще від першої жінки), Василина. Вона підходила тихо, босими ногами, аж до Гриця, сїпала єго за рукав тай шептала:
— Дьидю! ходїть вечеряти!
Гриць обертав ся здивований, хвильку надумував ся і йшов до хати.
