а вона, бувало, небіжка, стане на порозї та: Грицю — каже — ходи полуднувати. Я лишаю роботу, може нї?!, ухожу до хати. Ану! стоїть стіл, застелений білою скатертю може нї?! Сьвяточна скатерть! Ану! стоїть склянка на столї — із горівкою. Дає миску яєшницї, дає миску барабуль у юшцї, дає молошну кашу, дає запашну кулешу з сиром. Як сонце! Їж, пий і весели ся!
Та не лиш плота чіпляв ся Гриць: він накладав собі також із курми і з воронами. Навіть нашому невинному псови, з лагідними й сльозавими очима, оброслому довгою козячою вовною, не давав Гриць спокійно перебігти.
Також із прохожими людьми заходив Гриць у бесїду. Поперед єго хату переходив що недїлї молодий парубок, Петро, йдучи до читальнї. Він був секретарем читальнї тай Гриць єго за то ненавидїв.
— А куда йдеш, Петре?
— А куда-ж би? — відповідав Петро. — Іду на танець. Дав Бог недїлю та при сьвятї хоче молодїж попіграти ся.
Гриць знав, що Петро єго дурить.
— Ой так. Таже й я був молодий. Може нї?! Але давно не так ішли іграшки, як тепер. Давно були парубки, а тепер що? Саме дрантє!
— А хиба-ж давно були инакші люде? — перебив озлоблений Петро.
— Но-но-но-но, — успокоював Гриць, — не за тебе байка, а за других.
— А другі-ж які?!
— Но-но-но! Ти не знаєш, що кождий циган свої дїти хвалить? Може нї?! Я лиш так собі. Ти, Петре, як якийсь казав, бери на розум. То не те, що гірші парубки, але гірші часи настали. Може нї?!
Тепер звертала ся дискусия на злі часи.
— Та як то гірші часи? — питав ся Петро, — що за гірші?!
— Так, що гірші! — впевняв Гриць. — Давно парубкам було лиш до іграшок, а тепер що? біда!
— А хиба-ж давно парубки були панами, чи як?
