турним божкам, які їй подобають ся і які нераз замісць здорової страви подаватимуть їй отруту. Страшним прикладом може тут служити власне сучасна французька критика, або безідейно-субєктивна, як у Лєметра, або безідейно доґматична, як у Брюнетіера, в усякім разї нїби то артистична, т. є. така, що блискучою, нїби артистичною формою маскує свою ненауковість.
Я троха довше зупинив ся на словах Лєметра головно через те, що він, так сказати, „зробив школу“ не тілько у Франциї, але й геть поза єї границями. Візьмім нпр. видного нїмецького критика Германа Бара, що є керманичем лїтературної части в віденьськім тижневнику „Die Zeit“. Субєктивна, безпрінціпна і ненаукова критика доведена у него до того, що робить ся виразом капризу, вибухом лїричного чутя, а не жадним тверезим, розумно умотивованим осудом. „Зухвальством видавалось би мінї — пише він про Верлєна — моїм дрібним розумом обняти сего величнього. Ми повинні глубоко хилити ся перед ним і дякувати, що він був на сьвітї“. А тим часом в приватній розмові сей сам Бар признає, що Верлєн був нїкчемний чоловік і що між єго віршами більшина — сьмітє, а тілько дещо має на собі печать ґенїя. Чим жеж буде єго „критика“, як не надуживанєм шумних слів та лїричних зворотів для одуреня читача? Або коли він пише про Метерлїнка: „Ми не характеризували його, ми осьпівали його. Ми й не думали описувати єго істоту; нї, ми тілько видавали окрики захвату. Так сильно спалахнув наш ентузиязм, що єго постать через се щезла в димі і парі. Ми не могли нїчого про него сказати; ми сьпівали йому „Аллилуя!“ Що ввело Бара в такий захват? Він оповідає се так само лїрично і незрозуміло для здорового розуму. „За всїми єго творами почували ми чоловіка, котрий у перве розвязав язик тайнам, які ми доси боязко берегли в собі. Не те, що він мовив, нї, невисказане і недовідоме, що ми почували при тім, чарувало нас так сильно. Він мав ту силу, що міг нам дати почути, що в вічнім, якого ми тілько сьмієм догадувати ся, він наш брат. Те, що він мовив, не мало для нас нїякого значіня; в мовчанцї ми зближували ся до него“. Можу хіба позавидїти тому, у кого ся ентузиястична тірада викличе яке небудь ясне виображінє, а не сам тілько шум в вухах. Нема що й мовити, що така критика є в найлїпшім разї тілько стилїстичною вправою, але своєї природної задачі — аналїзи поетичних творів яким небудь науковим методом — не сповнює анї крихітки.
