з прилюдних середників на діли виховання, реліґійні або взагалі добродійні!
Що те все є за мало й нікого не вдоволяє, се загально відоме й самозрозуміле всякому, що хоче розважити.
Та як порівняємо отсей добуток побіди культурних держав з передвоєнним австрійським основним законом про загальні права горожан з 21. грудня 1867. В. з. д. 142, то переконаємось, що не йдем уперед. Добре нам відомий артикул 19. сього закона постановляв, що всі народи держави є рівноправні, та що кожда народність має ненарушиме право охорони і плекання своєї національности й мови. Послідовно сій основі, узнавала держава: рівноправність усіх у краю уживаних мов (язиків): у школі, уряді й публичнім миттю. Та що більше, в тих краях, де замешкує більше народів, там мають бути так уладжені прилюдні установи навчання, щоб кождий нарід мав відповідні середники до образування у своїй мові, а не був силуваний вчитися иншої мови краєвої.
Наслідком такої конституції вже давна Австрія не знала поняття національних меншостей, впровадивши в р. 1867. засаду національної рівноправности.
Але давна Австрія не перевела в життє отсих ідеальних постанов своєї конституції і тому не вдержалась, — а побідні держави Антанти проголосили світови як спасеннє народів: принцип
