— Добре! — сказав Ріккі-Тіккі і його хвіст почав пушитися. — Чи є там у тебе ті знаки, чи ні, мене це не цікавить, але от що, добродію: як гадаєте, чи маєте ви право пожирати малих пташок з гнізда?
Наґ уважно слідкував за найменшим порухом трави позаду Ріккі-Тіккі. Він знав, що поява мунґоса в тому саду віщує загибіль йому і всім іншим гадам, що живуть тут.
— Оглянься! Оглянься! — загукав раптом Дарзі з гнізда.
Ріккі-Тіккі знав, що це значить і, не гаючи часу, стрибнув по змозі якнайвище вгору, а в цей час під ним, сичачи, проповзла Наґаїна, зла самиця гада Наґа. Вона підповзла була ззаду, щоб раптом напасти й задушити мунґоса, а тепер страшно зашипіла й засичала, люта через цю невдачу.
Мунґос скочив їй на спину. Коли б він був старий мунґос, знав би, що то була найкраща нагода перегризти їй хребет. Але він побоявся, що Наґ кинеться на нього, і тільки глибоко вкусив Наґаїну, відскочивши подалі, щоб вона не вдарила своїм важким хвостом.
— Почекай, почекай, Дарзі! — засичав грізно Наґ до птаха, що попередив мунґоса. Гад високо піднявся, щоб дістати язиком гніздо, але Дарзі зробив своє гніздо так високо, що воно тільки заколихалося. Вуж ніяк не міг до нього добратися.
Ріккі-Тіккі почув, що його очі загорілися й почервоніли (як і завжди, коли він лютий). Він сів на хвіст і задні ноги, ніби мала мавпочка, оглянувся довкруги і заскреготав зубами. Та Наґ і Наґаїна вже щезли в траві. Ріккі не пішов за ними, бо не був певний, чи зможе подолати двох гадів зразу. Тому вернувся на піскову доріжку біля дому, й, присівши там почав роздумувати над тим, що сталося. Справа була важлива. Ріккі знав, що він ще молодий мунґос, і тим приємніше було йому згадувати, що він оминув гадючого нападу ззаду. Це додало йому віри в свої сили й коли він побачив молодого Тедді, що надбіг стежкою, йому дуже забажалося, щоб хлопець попестив його. Та саме в ту хвилину, коли Тедді нахилився над ним, в пилюзі щось заворушилося й тоненький голосок промовив: „Бережись! Я смерть!“. То був Караїт, маленька гадючка сіро-вишневого кольору, що виводиться в піску. Її укус такий же смертельний, як і кобри, але вона небезпечніша тим, що ніхто не звертає на неї уваги, бо вона мала.
Очі Ріккі-Тіккі знову почервоніли й він, підскакуючи, наблизився до Караїта. Ріккі-Тіккі й не подумав, що, починаючи битву з малим Караїтом, він наражує себе на куди більшу небезпеку, аніж у битві з великим Наґом. Караїт такий малий і може рухатися так швидко, що Ріккі-Тіккі мусить укусити гадючку обов'язково за шию біля вушей, щоб Караїт не вжалив, його смертельно в око або в губу. Та Ріккі не знав того. Його
