Це історія великої битви, що її звів Ріккі-Тіккі-Таві (сам один, як палець!) в загороді Сеґовлінського укріпленого табору. Дарзі, птах кравець, і його жінка помагали йому; Чучундра, великий щур, що ніколи не зважується вибігти на середину кімнати, а тільки сунеться вздовж стіни, давав йому всякі поради; одначе справжню битву звів Ріккі-Тіккі-Таві сам один, одніський.
Ріккі-Тіккі це малий звірок, мунґос. Шерстю й хвостом подібний до малого кота, а головою і вдачею — до ласички. Очі й кінчик вічно рухливого носика були в нього рожеві. Він міг почухати себе, де бажав, кожною задньою й кожною передньою ніжкою; міг розпушити свій хвостик так, що він нагадував щітку, а пробігаючи поміж високою травою, грімко викрикував свій бойовий заклик: „Рікк-тікк-тіккі-тіккі-чк!…
Одного дня повінь вигнала його з нори, де він жив з батьком і матір'ю, і понесла течією в придорожний рів. Тут звірок натрапив на пливучий жмут трави, вхопився за нього й зомлів. Коли отямився, зрозумів, що він лежить на доріжці в саду.
Раптом почув голос малого хлопця:
— Подивіться, мамо, ось лежить неживий мунґос! Треба б його поховати.
— Ні! — відповіла мати, — краще візьмемо його до кімнати й обігріємо. Може він ще не загинув.
Звірка принесли до хати. Якийсь високий чолов'яга взяв його за шерсть, двома пальцями підняв угору й сказав:
— Він ще живий, тільки ледве дихає від утоми. Зігрійте його.
Звірка загорнули у вату і зігріли біля печі. Він відкрив очі й чхнув.
— Тепер не лякайте й не полохайте його. Побачимо, що він буде робити, — сказав високий чоловік.
Та в світі, мабуть, нема нічого тяжчого, як наполохати мунґоса, бо цей звірок, від голови до ніг, — де ходяча цікавість. Кличем роду мунґосів є: „Бігай і пізнавай!“, а Ріккі-Тіккі був справжній мунґос. Він спочатку придивився до вати і, зрозумівши, що її не варто їсти, оббіг навколо стола, сів, пригладив на собі шерсть, почухався й раптом скочив хлопцеві на плече.