Наґ крутився на всі сторони, а потім Ріккі почув, як гад пив воду з найбільшого дзбанка, що ним наповнювали ванну. „Гарно, — сказав до себе гад, — коли вбили Караїта, високий чоловік мав палицю. Може він має її і тепер, але він не візьме її завтра рано з собою, як прийде купатися в ванні. Я підіжду на нього тут. Чуєш, жінко, я зажду тут у холодку до ранку.
Відповіді не було й Ріккі догадався, що Наґаїна поповзла геть у сад. Наґ скрутився в кільце довкруги дзбанка, а Ріккі-Тіккі завмер на своєму місці. По якійсь хвилині він почав поволі підлазити до дзбанка. Наґ спав. Ріккі глянув на його широку голову й міркував, де краще вхопити ворога. „Якщо я не переломлю йому хребта за першим скоком, він зможе ще битися, — сказав сам собі в думці Ріккі-Тіккі, — та якщо він буде битися, то… ох, Ріккі!“
Він глянув на товсту шию Наґа й вирішив, що вона йому не під силу, а вкусити Наґа за хвіст, означало тільки довести його до крайньої лютости.
— Треба буде вхопити його поза вушима, — подумав Ріккі, — а вже як учеплюся, то не попущу. Готово!
Він скочив. Голова кобри лежала під дзбанком. Ріккі стиснув зуби і вперся спиною в червоний глиняний дзбан, щоб вигідніше опустити голову. Це дало йому на одну мить вигіднішу поставу й він добре використав цю хвилю. Наґ почав трясти ним з боку на бік, як собака трясе щура; кидав ним об підлогу, вниз і догори, але очі Ріккі були червоні і він не випускав шиї гада з своїх зубів, качаючись по долівці та перевертаючи всякі речі в кімнаті, б'ючи собою об краї цинкової ванни.
Він щораз міцніше стискав щоки, ніби кліщі, бо був певний, що гад замучить його на смерть, але родинна честь вимагала, щоб його трупа знайшли з затисненими щоками і з куснем гадючого м'яса в зубах. Голова його крутилася, все тіло боліло, ніби хтось розбив його на куски. Раптом ззаду нього роздався гук, подібний до удару грому. Гарячий вітер позбавив його свідомости, а червоний огонь обсмалив йому шерсть. То високий чоловік, почувши гамір у купальні, пробудився і вистрілив у гада з подвійної ловецької рушниці.
Ріккі-Тіккі лежав далі з закритими очима, але продовжував тримати шию Наґа в зубах. Він був певний, що гад уже мертвий, бо голова його не рухалася, а високий чоловік підняв Ріккі й сказав: „Наш мунґос, Алісо! Цей звірок врятував життя нам обом“. Тоді підбігла й Теддієва мати з блідим обличчям і поглянула на пошматованого Наґа, а Ріккі-Тіккі аж тоді прийшов до себе. Він пустив шию мертвої гадюки та поплентався до спальні хлопчика й решту ночі провів у його ліжку, щохвилини трясучись, наче хотів пересвідчитися, чи справді він поломаний в сорока місцях, як це йому здавалося.