до Коа, а потім ми з Балу зробилися такими дурними, як пташки маленькі, дивлячись на його танок голоду. Все те, хлопчисько, вийшло так тому, що ти бавився з родиною малп.
— Правда. Правда тому, — сумно відповідав Моуглі. — Я зла, не ґречна людська дитина, я знаю се.
— Гм! Як говорить, Балу, звичай нетрів?
Балу дуже хотів позбавити Моуглі усяких прикростей, але не міг він перечити звичаям нетрів, а тому і процідив кріз зуби: — За вчинок такий треба карати. Але пам'ятай, Багіро, що він ще малий.
— Так, я буду пам'ятати. Але він накликав біду і повинен понести кару. Маєш що, Моуглі сказати в свою оборону?
— Ні, я зробив негарно. Ти і Балу поранені.
— Се справедливо.
Багіра дала йому з пів дюжини стусанів, звичайно, з погляду пантери ніжних (вони напевно не збудили б її власних дітей), але для семилітка се було досить важкою карою. Коли все те було скінчено, Моуглі встав, не кажучи ни словечка.
— Ну, — сказала Багіра, — скакай мені на спину, маленький братіку, — побіжимо до дому.
Звичаї джунглів тим гарні, що коли винуватець перенесе кару, то про його лихий вчинок зразу ж забувають і все йде по-старому.
