— Що се зо мною? Що се таке? — сказав він. — Мені не хочеться йти з нетрів, і я не розумію, що зо мною робиться. Уміраю я чи що, Багіро?
— Ні, маленький братіку, се тільки сльози; у людей се буває, — відповіла Багіра. — Тепер видно, що ти людина. Нетрі й справді тепер зачинилися для тебе... Хай ллються вони, Моуглі, бо се тільки сльози.
Моуглі сів і ридав так, що серце йому розривалося. До сього часу він ніколи не плакав.
— Ну, — промовив він, — піду я до людей, але перш попрощаюсь з матіррю.
Він пішов до лігва і знову заплакав, притиснувшись до Вовчиці, а четверо братів його жалібно вили.
— Ви не забудете мене? — спитав Моуглі.
— Ніколи, поки матимемо змогу ходити по сліду, — відповіли брати. — Приходь до підніжжя гори, коли будеш людиною, і ми будемо приходити на засіяні поля і там будемо бавитись.
— Повертайся швидче! — сказав Вовк батько. — О, мудре, маленьке жабеня, повертайся швидче, бо ми вже стаємо старими, твоя мати і я.
— Приходь швидче. — додала мати, — мій маленький голий сину, бо чуєш ти, людська дитино, — я любила тебе навіть більш, нїж своїх вовченят.
