бує свою силу! Дай дорогу Голові нашої родини! Скакай, Акело!
Самітний Вовк видно плигонув, але не осилив своєї здобичи, бо Моуглі почув, як заклацали його зуби, а потім почув ще й скавчання, буцім би то сарна тьопнула його ногою.
Моуглі не чекав, що з того буде, а подався далі. Все менше та менше доносився до нього лемент вовків в той час, як простував він до степів, де жили люди.
— Багіра сказала правду. — Завтра може бути останній день для мене і для Акели, — зашепотів він, захлипуючись та ховаючись в копицю трави, що була складена під вікном одної землянки.
Він приник лицем до вікна і почав стежити, як горить вогонь в печі. Він бачив, як господиня вставала вночі і підтримувала багаття, підкладаючи туди хмизу. А як наступив ранок, і туман поблід та став холодним, він бачив, як малий хазяйський син взяв лозовий горщик, обмазаний з середини глиною, поклав туди жарин, накрив його і вийшов доглянути худобу.
— І то все? — подумав Моуглі. — Коли хлопчак може з тим справлятись, то виходить, що нічого в тім страшного немає.
Він хутко оббіг по за хатою, вибіг назустріч хлопцеві, вихопив у нього з рук горщик з ву-
