перед ним з'явилася така велика кобра, якої йому ще ніколи не доводилося бачити. Завдовшки була вона більш сажня, а від того, що довго лежала в темряві, зробилася біла, як слоняча кістка. Навіть ознака окулярів на її відлозі зробилася жовтого кольору.
Очі її були червоні, як кров, і взагалі мала вона надзвичайний вигляд.
— Щасливого полювання! — промовив Моуглі. (Звичайність ніколи не лишала його так само, як і ніж, котрий він мав завжди при собі).
— Які новини в місті? — спитала Біла Кобра, не відповідаючи на привітання хлопця. — Що скажете про місто, велике місто, оточене стінами, — місто, де перебувають сотки слонів і тисячі коней, а худоби иншої й не перелічити… про місто царя над двадцятьма царями? Я починаю глухнути і давно вже не чула згуків ґонґа із закликом до війни.
— Над нашими головами нетрі, — сказав Моуглі. — Між слонами відомі мені тільки Газі з синами. Багіра повбивала на селі всіх коней, а… що то таке царь?
— Та я ж казав тобі тому вже чотирі місяці, що місто не істнує вже.
— Місто, велике місто, оточене стінами з баштами, не може зникнути. Його збудували перш, нїж батько мого батька вилупився з яйця, і воно буде стояти й тоді, коли сини
