Моуглі, коли полетіли на нього каміння все частіше, та частіше.
— Одначе вони не кращі нашої родини, — сі твої брати — люди, — сказав Акела, спокійно сідаючи. — Вони також хочуть прогнати тебе.
— Вовче! Сину вовчий! Тікай! — закричав жрець, вимахуючи перед собою гилькою святого якогось дерева.
— Знову мене проганяють, — сказав Моуглі. — Минулого разу за те, що я людина, а тепер за те, що вовк. Ходім, Акело!
Одна тільки жінка, — то була Месуа, — підбігла до хлопця і закричала:
— О, сину мій, сину! Вони кажуть, що ти ворожбит, що коли ти схочеш — то можеш перекинутись у звіря. Я не вірю тому, але все-ж таки йди геть, бо вони хотять тебе убити. Булдео каже, що ти ворожбит, але я знаю, що ти віддячив тигрові за мого Нату.
— Іди назад Месуа! — заревла громада, — а то ми й тебе заб'ємо камінням!
Моуглі засміявся коротким, злим сміхом: камінь влучив йому в лице, потекла кров…
— Іди, Месуа! Всі сі балачки також не розумні, як і всі ті, що вони оповідають під деревом увечері про звірів. Принаймні знай, що за твого сина віддячено.
— Прощавай! Тікай хутчій, я зараз впущу товар і він понесеться хутче, нїж їх каміння.
