відбився у пущі від своєї челяді. Іде та йде пущею, коли ж дивиться, аж на лощині пасеться стадо турів.
— А що ж то, дідусю, за тури? — спиталася Орися.
— То, моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх ніде не зуздриш. Бачить князь тих турів; тільки не дивується на їх золоті роги, а дивується, що при них стоїть дівчина, така, що усю пущу красою освітила. Підскочив він до неї так сяє, що й приступити не можна. Забув князь і про свою челядь і про те, що заблудив у пущі: вхопила його за серце тая чудовая краса.
»Дівчино! — рече, — будь моєю дружиною!« А вона рече: »Тоді я буду тобі дружиною, як Трубайло назад вернеться.« А князь їй знову: »Як не згодишся на моє прохання, то я твої тури постріляю.« — »Як постріляєш мої тури, то вже більш нічого не стрілятимеш«. Розсердився князь, взяв лук з плеча і почав стріляти золоторогі тури. Сунулись ті тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тоді був не такий вузенький як тепер, — прибігли над високу кручу і всі шубовсть у воду! та й ніодин не переплив, усі каменем лягли по дну, аж річку загатили. Сплеснула тоді дівчина руками: »Потопив ти моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всі вічні роки!…« Отже й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущі і ніяк не знайде свого Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках був і в ляцьких, — чого вже не було з тим Переяславом? а він не знайде його, та й не знайде. А дівчині тури лежать і досі камінням у воді, і от
