От уже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Було бо це саме на весні, як ще трава свіжа та молода, тільки що вкриє землю. Скільки вгорі синього неба, стільки внизу зеленого лугу. І так як ясна зоря вночі покотиться, палаючи по небі, так тая Орися проїжжала широким лугом зі своїми дівчатами.
Аж ось — шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступиться дерево, а сонце як заблистить саме в тому місці, де вода рине через каміння, то ти сказав би, що то не вода, а саме чисте скло, самий дорогий криштал рине з гори і бється на дрібні склянки об каміння.
Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим вязом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине, та рине! Оце ж тая й Турова Круча.
Дивляться на неї дівчата, та й питаються в старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою?
— Нащо вам знати? — каже Грива.
— Аджеж ти щось знаєш? Так і нам скажи!
— Ой, мої голубята! Сказав би вам, та тільки більш не поїдете сюди на річку.
— Що ж там таке? Скажи бо таки нам, дідусю!
Як узяли просити, не видержав старий, сів на камені над річкою, та й почав глаголати:
— Колись то давно, іще до татарського лихоліття, правив Переяславов якийсь князь. Та й був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже й його; і кохався він у польованні. Ото ж раз поїхав той князь на польовання, та й
