А сотник йому: — Здоров, добродію! — Бо вони один одного звикли добродіями величати.
— Запряжи, — каже, — добродію, пару коней, візьми хоч той віз, що, було, сухарі в поході возим, та повези наших прачок до Трубайла.
А той йому: — Добре, добродію, запряжемо. Чому не запрягти?
І ото зараз іде, бере двох хлопців, викочує з-під повітки віз, довгий і широкий, добре йому знакомий, що нераз у лихій годині, засівши за його, відбивався від ляхів, або від татарви, нераз приняв через його й нужди немало, часом як трапиться, було, утікати із ним по корчах, по болотах, по багнах, щоб вихопиться манівцем із залоги. Викочує старий Грива той віз тепер на іншую потребу; запрягає пару коней, що вже літа погасили давно в них той вогонь, що кипить у серці, паше з очей і з ніздер, і кидає коня сюди й туди, на страх жінкам і дітям, а доброму козакові на втіху. Смирнії тепер ті два білі коники ходили під рукою сивого Гриви, що вже давно відвик від козацького герця.
Отже дівчата Орисині несуть сорочки, шиті рушники, настільники і всяке добро; наклали повний віз, і самі посідали: усі в стяжках та в квітках, — Орися поміж ними, — і як мак у городі всі квітки закрашає, так вона сиділа поміж своїми дівчатами. Сивий Грива сів спереду; хлопята кинулись відчиняти ворота. Виглянув у вікно пан сотник:
— Не барися ж там, Орисю!
А вона: — Ні, паноченьку!
Ляснув погонич пугою; коні заржали, почувши лугову пашу; потюпали і зникли з очей і з возом, і з погоничем, і з дівчатами.
