Приснився раз Орисі предивний сон. Здавалось прийшла до неї з того світу покійна паніматка, стала, над нею в головах, та й каже: »Дитино моя, Орисю! не довго вже тобі дівувати: що день благаю Господа милосерного, щоб післав тобі вірну дружину«.
Встала Орися ні сумна, ні весела, йде до панотця в світлицю, зачервонілась, як та квіточка, та й каже: »Паноченьку! позолили мої дівчата плаття. Нехай запряжуть нам коней; поїдемо ми до Трубайла, під Турову Кручу: там вода чиста, як скло, рине по камінням«.
А панотець рече: — Чого ж тобі, Орисю, так далеко їздити?
— Хіба ж то вже, паноченьку, й далеко?… на пів-години ходу; та туди ж уже їхати лугом та левадами, що й не счуєшся, як вода заблищить під горою.
А панотець: — О, я вже знаю, що тільки чого забажала б, то вмієш випросити. Поклич же мені старого Гриву!
Поскочила Орися до дверей, не довго шукала Гриви, зараз привела його перед панотця.
А той Грива був старий, дідизний чоловік. Знав він пана сотника ще змалечку; випестив його на руках; вивчив і на коні їздити. Потім виходив з сотником у походах ледви не всю Польщу, був з ним і в Криму, був і на Чорному Морі; та вже на старість не схотів би й панства, щоб тільки при йому дожити віку. Старий уже був дуже дідуган той Грива; брови на очі йому понасовувались, і борода сива, до пояса.
Увійшов у світлицю, вклонився пану сотнику, та й каже: — Добридень, добродію!
