»Шкода«, — каже, — »брате, нашого повабу й залицяння! Не для нас зацвіла ця квітка! Може хто й застромить її собі за високу шапку, тільки той буде не з нашого десятка«.
А товариш похитає мовчки головою, та й подумає: »Отже занапастила козака!«
А Орися була вже не дитина, вирівнялась і викохалась, як біла тополя в леваді. Подивиться було, на її старий сотник, подивиться на її пишний зріст і гарну вроду, порадується батьківським серцем, що діждав на старіст собі такої дочки, а часом і посумує: »Доспіла ти, моя ясочко, як повний колос на ниві! Та чи знатиме женчик, яку благодать бере собі від Господа милосерного? Є багато людей, і статечних, і значних, що залицяються на тебе, та не хотілось би мені віддавати тебе в руки сивому дідові: звялить тебе ревнуючи, як вітер билину в полі. Ой, не хотілось би віддавати тебе й за молодого шибай-голову, що не поживе довго без степу та коня, поляже в полі буйною головою, а тебе зіставить горювати з дітоньками!«
Так собі думаючи та гадаючи, старий Таволга часом тяжко, тяжко засумує, аж сльоза покотиться йому з ока.
А Орися росла собі як та квітка в городі. Повна та гарна на виду, маяла то сям, то там по господі в старого сотника, похожала як по меду бджілка і всю господу звеселяла.
